Публічне управління спортивною інфраструктурою в умовах повоєнного відновлення: де виникає координаційний розрив?

Vollständiger Abstract

Worum geht es in dieser Arbeit?

У статті досліджується координаційний розрив між галузевою (спортивною) та територіальною (регіональний розвиток, відновлення) політикою в Україні як інституційна, а не ресурсна проблема публічного управління. На основі інституційного аналізу розподілу повноважень між центральними органами виконавчої влади, бюджетних даних за 2022–2024 роки та результатів аудитів Рахункової палати ми показуємо, що п'ять міністерств розпоряджаються паралельними потоками ресурсів у сфері спортивної інфраструктури, але жоден з них не поєднує галузеву експертизу, розпорядження коштами та відповідальність за кінцевий соціальний ефект. Рівень освоєння коштів на відновлення інфраструктури становить 62%, при цьому 85% проєктів не мають результативних показників на етапі планування – дані, які вказують не на брак фінансування, а на відсутність інституційного механізму, що з'єднує тих, хто виділяє ресурси, з тими, хто має забезпечити результат. Структуроване порівняння трьох європейських моделей координації – фінської (інтеграція даних), польської (державно-приватне партнерство) та барселонської (партисипативне планування) – дозволяє вичленити спільну інституційну логіку, яку ми називаємо інституційною зв'язаністю: ситуацію, за якої координація між секторами тримається не на адміністративному примусі, а на стимулах, вбудованих у конструкцію системи. Ми проводимо розрізнення між інформаційною зв'язаністю, яку забезпечують цифрові платформи (DREAM, Електронний реєстр), та інституційною, якої наразі бракує, і стверджуємо, що цифровізація є необхідною, але недостатньою умовою координації. У статті обговорюються імплікації для нового програмного періоду 2027–2033 років, зокрема щодо вбудовування спільних індикаторів соціального ефекту в ієрархію стратегічних документів – від державної стратегії регіонального розвитку до планів територіальних громад.